Коли ми кажемо, що людина складається з душі і тіла, то маємо на увазі, що людина складається не тільки з органічної речовини – матерії, але й з вищого начала, яке оживляє цю матерію, животворить. Насправді ж людина трискладова і складається з тіла, душі і духу. Ап. Павло каже: "Слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні" (Євр. 4, 12).

     I. Тіло. Тіло людини створене Богом з праху земного (Див.: Бут. 2, 7), і тому воно належить землі. "Земля єси і в землю відійдеш" (Див.: Бут. 3, 19), – сказано першій людині після її гріхопадіння. Своїм тілесним життям людина нічим не відрізняється від інших живих істот (тварин), і полягає воно у задоволенні тілесних потреб. Вони різноманітні, та в цілому зводяться до задоволення двох основних інстинктів: 1) інстинкту самозбереження і 2) інстинкту продовження роду.

     Обидва ці інстинкти вкладені Творцем у тілесну природу будь-якої живої істоти з цілком зрозумілою та розумною метою – аби ця істота не гинула і не нищилася безслідно.

     Для спілкування із зовнішнім світом людина наділена п`ятьма органами чуттів: зором, слухом, нюхом, смаком та дотиком, без яких вона була б у цім світі цілком безпомічною. Увесь цей апарат людського тіла надзвичайно складний і премудро збудований, але сам собою він був би лише мертвою машиною без руху, якби його не оживотворювала душа.

     II. Душа. Душа дана Богом, як животворче начало, для того, щоб управляти тілом. Іншими словами, душа – це життєва сила людини; вчені так її і називають: віталістична (життєва) сила.

     Душа є й у тварин, але вона разом з тілом була вирощена землею. "І сказав Бог: нехай вода породить душу живу... І сказав Бог: нехай породить земля душу живу за родом її, худобу, і плазунів, і звірів земних за родом їх. І сталося так" (Бут. 1, 20–24).

     І тільки про людину сказано, що після створення тіла її з праху земного Господь Бог "вдихнув в лице її дихання життя, і стала людина душею живою" (Бут. 2, 7). Це "дихання життя" і є вище начало в людині, тобто її дух, яким вона незмірно підноситься над усіма іншими живими істотами. Тому, хоча душа людська багато в чому і подібна до душі тварин, але у вищій своїй частині вона незрівнянно перевищує душу тварин саме завдяки поєднанню її з духом, який від Бога. Душа людини є наче сполучна ланка між тілом і духом, являючи собою немовби міст від тіла до духу.

     Усі дії чи, вірніше, порухи душі настільки різноманітні і складні, так переплітаються між собою, так блискавично мінливі і часто-густо важковловимі, що їх, аби зручніше розрізняти, прийнято ділити на три розряди, три види: думки, почуття і бажання. Ці порухи душі являють собою предмет вивчення науки – психології.

     1. Органом тіла, за допомогою якого душа здійснює свою розумову роботу, є мозок.

     2. Центральним органом почуттів вважається серце. Воно є мірилом того, що нам приємно чи неприємно... Серце природно розглядається як центр життя людини, центр, в якому вміщується усе, що входить в душу ззовні, з якого виходить усе, що розкривається душею усередині.

     3. Бажаннями людини керує воля, яка не має для себе матеріального органа в нашому тілі, а знаряддя для виконання її приписів – наші члени, що приводяться в рух за допомогою м`язів та нервів.

     Результати діяльності нашого розуму і почуття, породжені серцем, чинять той чи інший тиск на волю, і наше тіло виконує ту чи іншу дію або рух.

     Таким чином, душа і тіло тісно пов`язані одне з одним. Тіло за допомогою органів зовнішніх почуттів дає ті чи інші враження душі, а душа, в залежності від цього, так чи інакше керує тілом, його діяльністю. З огляду на такий зв`язок душі з тілом це життя нерідко визначають загальним терміном: "життя душевно-тілесне". Однак усе ж необхідно розрізняти: життя тілесне – як задоволення потреб тіла, і життя душевне – як задоволення потреб душі.

     У чому полягає життя тілесне, ми вже казали. Воно полягає в задоволенні вимог двох головних інстинктів: інстинкту самозбереження та інстинкту продовження роду. Життя душевне полягає в задоволенні потреб розуму, почуттів і волі: душа хоче набувати знань і зазнавати тих чи інших почуттів.

     III. Дух. Душа людська не вичерпується задоволенням одних лише перелічених вище потреб тіла і душі. Тіло і душа – це ще не вся людина, вірніше сказати – не повна людина. Над тілом і душею стоїть ще дещо вище, а саме – дух, який часто виступає в ролі судді і душі, і тіла і дає усьому оцінку з особливої, вищої точки зору. "Дух, – каже єп. Феофан, – як сила, що вийшла від Бога, знає Бога, шукає Бога, і в Ньому Одному знаходить спокій. Якимось духовним потаємним чуттям доповнюючись у своїм походженні від Бога, він відчуває свою повну залежність від Нього й усвідомлює себе зобов`язаним усіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього та Ним". Це саме те, про що казав ще блаженний Августин: "Ти, Боже, створив нас з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоїться в Тобі".

     Дух в людині проявляється в трьох видах: 1) страх Божий, 2) совість, 3) прагнення Бога.

     1. "Страх Божий" – це, звичайно, не страх у нашому звичайному людському розумінні цього слова: це благоговійне тремтіння перед величчю Божою, нерозривно пов`язане з незмінною вірою в істину буття Божого, в істинність існування Бога як нашого Творця, Промислителя, Спасителя і Винагороджувача. Усі народи, на якому б ступені розвитку вони не знаходились, мають віру в Бога. Ще стародавній письменник Цицерон дві тисячі років тому сказав: "Немає жодного народу, навіть найдикішого, щоб не було в ньому віри в Бога, хай навіть він не знає Його сутності". З тих пір, зазначає вчений Гітенгер, відкриті і досліджені Америка й Австралія і в історію увійшло безліч нових народів, а Його слова і досі залишаються непохитними, хіба що зробилися ще більш безсумнівними й очевидними. Отже, скільки минуло століть в історії, стільки і доказів цієї істини.

     2. Друге, чим виявляє себе дух у людині, це – совість. Совість вказує людині, що угодне Богу і що невгодне, що потрібно і чого не можна робити. Але не тільки вказує, а й спонукає людину виконувати вказуване, причому за виконання винагороджує втіхою, а за невиконання карає докорами совісті. Совість – це наш внутрішній суддя, охоронець закону Божого. Недарма народ називає совість "голосом Божим" у душі людини.

     3. Третій вияв духу в людині єп. Феофан влучно назвав "прагненням Бога". І справді, нашому духу від природи властиво шукати Бога, прагнути до єднання з Богом, прагнути Бога. Нічим тваринним і земним наш дух задовольнитися не може. Хто б з нас не володів усілякими благами, йому все одно хочеться чогось більшого. Ця вічна людська невдоволеність, ці повсякчасні пошуки, ця воістину невситима жадоба свідчать, що у нашого духу є прагнення до чогось вищого, ніж усе те, що його в земному житті оточує, до чогось ідеального, й оскільки ніщо земне цього прагнення втамувати не може, дух людини не знаходить для себе спокою, доки не здобуде задоволення в Богові, до живого спілкування з Яким дух людський завжди свідомо чи несвідомо прагне.

     Такі прояви духу в людині і повинні бути керівним началом у житті кожної людини, тобто слід жити, спілкуючись з Богом, жити за волею Божою і перебувати в любові Божій, а це означає – виконувати своє призначення на землі й успадкувати вічне життя.